Распахну свое сердце настежь,
От тревог и сомнений очищу.
Вдохну истину вместо фальши,
Радость выдохну вместо корысти.
Станет душа моя просторным домом,
Без стен, полов, потолков...
Не сжечь его, не вскрыть ломом...
Он открыт - ни дверей, ни замков.
Пусть горит там, как в храме лампадка,
Маяком для тех, кто во тьме.
Им своей доброты было жалко...
Впрочем, как и тебе и мне.
А сейчас я хочу, чтобы сердце,
Расширяя свой небосвод,
Поместило в себя вселенную -
Вечных душ неземной хоровод.
И пускай закружатся в танце
Птицы, духи, планеты, люди -
Вы пришли сюда наслаждаться!
Улыбайтесь, свободны будем!
Нет в безмерном доме гостей непрошеных,
И никто не пришел напрасно...
В мире нет ни плохих, ни хороших -
Есть счастливые и несчастные...
Важно, чтоб сердце видело,
Сквозь уныние и презрение,
За озлобленностью и неверием,
В каждом искорку чистого света.
Чтобы открылось в груди око,
Не моргая, ведало смело!
Чтобы взглядом своим глубоким,
Исцеляло, спасало, грело!

Алексей Мышкин

Иногда я вижу глазами ребенка

Иногда я вижу глазами ребенка,
Ложь не приемля, понятие "выше", условности, правила…
Фальшь в этом слышу и убегаю куда-то на крышу,
В поисках сказок, котов говорящих, гномиков, фей и волшебников добрых.
Звездами небо я с ними украшу и полечу, не умеючи падать.
Иногда я вижу глазами ребенка…
В шепоте листьев читаю рассказы и упиваюсь молочным туманом,
Сердце умыв предрассветной росой.
Сколько мне, Боже? А мне ведь за тридцать…
Давно не девчушка и не царь-девица…
И, как большинство, могла просто смириться…
Но сердце, как в детстве, спешит удивиться
Радуге в небе, колосьям средь поля, ветру шальному, что веет на воле
И говорящей прибрежной волне, что на яву прибежала ко мне…
Искорки света читаю в глазах и пустоту леденящую душу,
Мысли, как будто их кто-то сказал, очень отчетливо, явственно слышу…
Иногда я вижу глазами ребенка…
Что здесь поделать, раз так это есть. Рыдает душа или плачет котенком,
Которого бросили и хочет он есть, тепла и уюта плетеной корзинки,
Поставленной бережно возле камина, в котором треща, согревают поленья…
А на стене там висит картина, написана детской неловкой рукой,
Там радуга, речка, цветы и Солнце,
Домик смешной отворил оконце.
В домике том поселилось счастье…
В нем на чуть-чуть я смогу остаться,
В запахи детства себя окунуть…
Нет, не забыться! Мне дальше… В путь…
Чтобы снова видеть глазами ребенка,
Не зачерстветь, не обидеть котенка,
Придумать сказку и вплести ее в будни
И пусть эта сказка счастливой будет.
Ира Чудакова 20.01.2011

Дыханье жизни не подвластно изложенью

Как много слов…. Как капельки, стучат и облекают в форму то живое, что каждую секунду, изменяясь, становится другим….
Всё ложь. Вся, сказанная "правда", так условна. Она - вчера, она - ушедшая в века, секунда, миг,
Окаменевшая в словах, песчинка времени, всего лишь штрих. А потому, всё ложь.... Дыханье жизни не подвластно изложенью.
Правдивы облака, меняющие форму, ласкающие небо в вышине. И Солнца луч и капелька росы, в себя, без слов вобравшая всё небо
И тайну жизни из глубин веков. И сердце, в унисон стучащее со всем….
Слова теченье загоняют в плен.
Дыханье жизни не подвластно изложенью.
Ира Чудакова 20.04.2011

Отредактировано Ира (2011-04-20 12:00:45)

Привет Talia    ПРИВЕТ ВСЕМ!!!!!!!!  

ЦВЕТЫ !!! это мне????      ....СПАСИБО!!!

СВЕТ И РАДОСТЬ. Cтас Намин и Цветы (40 лет), (молитвы от 5-ти религий).flvВпервые в истории представители 5 религиозных конфессий молятся вместе в песне Намина «Свет и радость». Участвуют: Юрий Шевчук, Андрей Макаревич, Гарик Сукачев, Дмитрий Ревякин, Юлия Чичерина, Владимир Пресняков, Александр Маршал, Николай Носков, Константин Никольский, Стас Намин, группа Цветы (Олег Предтеченский (соло-вокал, ритм-гитара), Валерий Диордица (вокал, клавишные), Юрий Вильнин (гитара), Александр Грецинин (бас-гитара, вокал), Алан Асламазов (клавишные, вокал), Армен Аванесян (ударные)), Йен Томас, группа Политбюро ( Григорий Орджоникидзе, Алексей Шачнев), группа Сокол (Игорь Гончарук, Юрий Ермаков), группа Скифы (Юрий Валов, Виктор Дегтярев), Владислав Петровский, Владимир Чугреев, Владимир Семенов, Сергей Старостин, ансамбль «Ун-Хун», хор солистов Московского театра музыки и драмы Стаса Намина, хор Московского детского театра эстрады, камерный оркестр «Солисты Москвы» п/р Юрия Башмета и другие на юбилейном концерте группы

«Свет и радость»
Слова и музыка Стаса Намина

Время тает безнадежно,
Мы куда-то все спешим
В суете земного рая,
В суете земного рая,
Небоскребов и машин.

Усмиряя гнев и страсти
Пред тобою я один.
Целой жизни не хватает,
Целой жизни не хватает,
Чтоб достичь твоих вершин.

припев:
Свет и радость
В моем сердце.
Свет, и радость,
И любовь!
Свет и радость
В моем сердце.
Свет, и радость,
И твоя любовь!

В синем небе Гималаев,
Растворив покровы тьмы,
Свет любви твоей сияет,
Свет любви твоей сияет
Над природой и людьми.

Я войду в твой мир чудесный,
Чтобы быть всегда с тобой.
Чтобы видеть свет небесный,
Чтобы видеть свет небесный,
Чтоб познать твою любовь.

припев:
Свет и радость
В моем сердце.
Свет, и радость,
И любовь!
Свет и радость
В моем сердце.
Свет, и радость,
И твоя любовь!

Мне понравилась песня, она СВЕТЛАЯ и ЧИСТАЯ!!

Отредактировано Лариса (2011-04-26 22:13:01)

Капли зелёной краски

Капли зелёной краски упали с небесной кисти.
Весна. В одуванчиках мысли и чувства в жёлтой пыльце.
Тепло, как прозрачной шалью, укутало нежно плечи
И лучиком счастья Солнце целует мои глаза.
Ч.И.27.04.2011

Ирина   

Так просто, без словесных истин, дышал любовью каждый листик
И в каждой капле билось сердце родной и любящей Земли.

Отредактировано Лариса (2011-04-28 22:07:23)

Здравствуй, враг мой

Здравствуй, враг мой!
-Что ж ты, проходи.
Нечего стоять возле порога,
Спрятав камень у трепещущей груди, под плащём....
Устал, видно, с дороги.
Долго шёл.
- Ботинки все в пыли, пробирался в сумерках, с опаской.
Что ж теперь смутился?
- Проходи. Ни к чему теперь ни ложь, ни маска.
Ты дрожишь?
-Усталость валит с ног, тяжесть камня и ножей в карманах.
Ты боишься....
-Ведь добраться, вроде, смог, а глаза в глаза и не обманешь....
Проходи!
-Умой своё лицо чистою, прохладною водою.
Отдохни немного и домой
Возвращайся на рассвете скором.
Нет меж нами разницы, пойми!
Только отражение, обманом, разделило на двое, увы,
В наших мыслях что-то миражами.
Сердца стук, как птица взаперти,
Бьётся, в кровь сбивая свои крылья.
Отпусти ты птицу. Отпусти.
Пусть летит свободно с облаками.
***
ЗДРАВСТВУЙ, враг мой...
28.04.2011

Из чашки детства, прямо на меня

Весенний дождь разлился ливнем в тёплых каплях, наполненным теплом апрельских красок.
И реки, разливаясь под ногами, сбегают в море или в океан.
Зонты, машины — в шуме водопада, деревья аплодируют листвой
И небо, в тучи наливая радость, резвится, как дитя, над головой.
Какая умилительная шалость! С ресниц сбегает тушь, меняя лик.
Насквозь промокла, макияжа не осталось и к телу, листиком, весь мой наряд прилип.
Иду по лужам. Туфли, как лягушки, в такт шагу квакают, стараясь ускакать.
И зонт теперь мне, в общем-то, не нужен. Весенний дождь зонтом не удержать.
Иду с улыбкой, окунаясь в детство. По лужам, брызгами играя втихаря.
А радость с неба продолжает литься, из чашки детства, прямо на меня.
29.04.2011

Иосиф Бродский

Иосиф Бродский стихи

Антология русской поэзии

РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РОМАНС

                 Евгению Рейну, с любовью

Плывет в тоске необьяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада,
ночной фонарик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.

Плывет в тоске необьяснимой
пчелиный ход сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.

Плывет в тоске необьяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый.
Полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необьяснимой.

Плывет во мгле замоскворецкой,
плывет в несчастие случайный,
блуждает выговор еврейский
на желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не обьясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.

Твой Новый год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необьяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будет свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо,
качнувшись влево.

Ирина,    спасибо за стихи! Как-то находишь в них что-то, что именно в данный момент и тебя касается!?

А я предлагаю это видео, может оно вам и знакомо..., да и я его знаю, но почему-то не разместила раньше.

Тарас Григорович Шевченко

   У всякого своя доля,
   І свій шлях широкий:
   Той мурує, той руйнує,
   Той неситим оком -
   За край світа зазирає,
   Чи нема країни,
   Щоб загарбать і з собою,
   Взять у домовину.

   Той тузами обирає
   Свата в його хаті,
   А той нишком у куточку
   Гострить ніж на брата.

   А той, тихий та тверезий,
   Богобоязливий,
   Як кішечка, підкрадеться,
   Вижде нещасливий
   У тебе час та й запустить
   Пазорі в печінки, -
   І не благай: не вимолять
   Ні діти, ні жінка.

   А той, щедрий та розкошний,
   Все храми мурує;
   Та отечество так любить,
   Так за ним бідкує,
   Так із його, сердешного,
   Кров, як воду, точить!..
   А братія мовчить собі,
   Витріщивши очі!

   Як ягнята: "Нехай, каже,
   Може, так і треба".
   Так і треба! бо немає
   Господа на небі!

   А ви в ярмі падаєте
   Та якогось раю
   На тім світі благаєте?
   Немає! немає!
   Шкода й праці. Схаменіться.

   Усі на сім світі -
   І царята, і старчата -
   Адамові діти.
   І той... і той... а що ж то я?

   Ось що, добрі люди:
   Я гуляю, бенкетую
   В неділю і в будень.
   А вам нудно! жалкуєте!
   Їй-богу, не чую,
   І не кричіть! Я свою п'ю,
   А не кров людськую!
   ---------
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать,
І жінка не лає,
Тихо, як у раї
Усюди божа благодать -
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився -
Найтверезівдий би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.

А я з нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
"Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.

На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі, падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!"

Летим, Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...
І нема тому почину,
І краю немає!

Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдинудитину,
Єдину надію! в ві[й]сько оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина - голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?

То покритка; попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..

Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство - ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум'ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.

І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
І ще гірше дивитися .
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман: і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте -
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров'ю,
То я одпочину...

Одпочину... аж слухаю -
Загули кайдани
Під землею...Подивлюся...
О люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,
За що мені-муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу -
Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!!

Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? те знає...
Вседержитель... а може, ще
Й він не добачає.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядені, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, боже, бо холодно,
Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє,
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в гор[од]ах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;

Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий... Долітаю -
Та город безкраїй.

Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало, -
Аж злякавсья... "Ура!
Ура! Ура!" - закричали.

"Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді?
Що горите?" - "Экой хохол!
Не знает параду.

У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!"
"Та де ж вона, тая цяця?"
"Вон видишь - палаты? "

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
"Де ты здесь узялся?"

"З України". - "Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешнему?" - "Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу". - "Экой чудак!

Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попытаюсь
Ввести тебе. Только, знаешь,
Мы, брат, просвищенны, -
Не поскупись полтинкою..."

Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи, аж ось і сам,

Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.

Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам.

Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!

За богами - панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані, -
Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Кодо с а м и х: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.

І всі у ряд поставали,
Ніби без'язикі -
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали,
Мов сичі надуті.
Та щось нишком розмовляли -
Здалека не чути -

О отечестві, здається,
Та нових п е т л и ц я х,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..

Облизався неборака;
Та меншого в пузо -
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом

Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:
"Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а, а, а".
Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тіль[ко] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати

Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!

Як то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської -
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця.

Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь -
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,
У свиті - не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, - от-от річку,
От... от... перескочить.

А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:

П е р в о м у  в т о р а я.
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той п е р в и й, що розпинав
Нашу Україну,
А в т о р а я доконала
Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...
А тим часом - тихо, тихо
Та сумно співає
Щось таке невидиме:

---

"Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!

О боже наш милосердний!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;

Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив

У кайданах. - Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.

України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.

Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили -
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий".

Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.

То не хмара - біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:

"І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми бога:закриєм
Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю

Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Цер[к]ви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!"

---

Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало,
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.

Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати

На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,

Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати

Та підписувать - та драти
І з батька; і брата,
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили

По-німецькій, а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! може, батько
Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,

Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. - Приходжу:
Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.

Аж ось вони й о|д]чинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих -

Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба -
І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,
На менших гукає -
І ті в землю; він до дрібних -
І ті пропадають!

Він до челяді - і челядь,
І челядь пропала;
До москалів - москалики,
Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне
Сталися на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне, -
Я перелякався,

Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
Сниться юродивим

Та п'яницям.
Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.

08 июля 1844,
С.-Петербург

    ГОРЫ  КИММЕРИИ

Сквозь облак тяжелые свитки,
Сквозь ливней косые столбы
Лучей золотистые слитки
На горные падают лбы.
Пройди по лесистым предгорьям,
По бледным полынным лугам
К широким моим плоскогорьям,
К гудящим волной берегам,
Где в дикой и пенной порфире,
Ложась на песок голубой,
Все шире, все шире, все шире
Развертывается прибой.
М.ВОЛОШИН

Работы фотографа Игоря Мелекесцева

Друзья, советую Вам  фильм, он великолепный, сколько мудрости излучают, передают нам те великие люди, главные герои фильма. У них есть реальный опыт, не двусмысленная философия, а вполне конкретное сокровище, реальная мудрость, выкованная ими в течении жизни. Каждый из них, свободных людей, передает что-то свое, уникальное, Высшее знание отраженное в его личной жизни.

Смотрите, проникайтесь и радуйтесь!

Отредактировано Angela (2011-08-19 10:24:14)